«Головне — вивести своїх»: бойова історія старшого солдата 2 Шосткинського полку на псевдо Макар

Макар свідомо вирішив пов’язати своє життя з військовою службою у 2020 році. Його метою було служити в Національній гвардії України за контрактом, але спочатку потрібно було пройти строкову службу. Саме тому він розпочав службу у 1 Президентській бригаді оперативного призначення імені гетьмана Петра Дорошенка.

Історією бійця поділилися у військовій частині, у якій він нині несе службу.

Згодом гвардієць перевівся до іншої військової частини, де виконував завдання з охорони урядових об’єктів. Після цього підписав контракт і продовжив службу в резервній роті бойового призначення. Разом із побратимами проходив навчання з ветеранами країн НАТО. Пізніше вся рота була переведена у «Буревій», в новостворений батальйон оперативнрго призначення «Грім». Перед бойовими виїздами військовослужбовець пройшов базову загальновійськову підготовку у Великій Британії, після чого ще два тижні бойового злагодження на базі «Буревія».

«Навчання було дуже корисним. Але всі розуміли: справжній досвід починається тільки тоді, коли опиняєшся на фронті», — пригадує військовий.

Першим напрямком була Донецька область. Там бійці знайшли квартиру для тимчасового розміщення, однак місце їхнього перебування стало відомим ворогу.

«Ми встигли залишити будинок буквально перед тим, як туди прилетіло. Якби затрималися хоча б на кілька хвилин — усе могло закінчитися зовсім інакше», — говорить Макар.

Після цього підрозділ перемістився східніше. По сусідству жили дві літні жінки, які, попри постійну небезпеку, допомагали українським військовим.

«Вони приносили воду, допомагали з дровами. Це були дуже щирі люди. Таку підтримку пам’ятаєш усе життя», — розповідає він.

Згодом почалися бої у Серебрянському лісництві. Саме там військовослужбовець пройшов одні з найважчих випробувань. Спочатку Макар був помічником гранатометника. Після загибелі побратима зайняв його місце, а згодом став навідником вогневої групи прикриття, яка забезпечувала вихід та евакуацію особового складу.

«Наше завдання було прикривати хлопців. Поки одні виходили або заходили на позиції, ми стримували ворога. Від цього залежало життя людей», — пояснює військовий.

Дістатися позицій було надзвичайно складно. Над головами постійно літали FPV-дрони, навколо були протипіхотні міни, а артилерія майже не замовкала.

«Головне було пройти хоча б 200-300 метрів. Потім швидко зробити хоч якесь укриття — маленьку яму, накрити її гілками. Це не рятувало повністю, але давало шанс вижити», — каже Макар.

За кілька кілометрів працював командно-спостережний пункт, де перебувала резервна рота, готова евакуйовувати поранених. Робити це доводилося майже щодня.

«Поранені були постійно. Ворог штурмував по кілька разів на день, а до його позицій іноді залишалося всього 50-70 метрів. Під час евакуацій значну допомогу надавали військовослужбовці бригади «Азов». Вони прикривали нас вогнем і артилерією, щоб ми могли забрати своїх. Ми навіть помінялися раціями, щоб краще взаємодіяти. Без цієї підтримки багато евакуацій були б просто неможливими», — згадує Макар.

У той час українським захисникам ще бракувало сучасних безпілотників, тому доводилося шукати власні рішення.

«Ми самі збирали гроші на тепловізори, ставили їх на кожен сектор. Хтось чергував, хтось відпочивав. Згодом настільки звикли до постійних вибухів, що могли заснути навіть під обстрілами», — усміхається військовий.

Особливо він цінує людей, з якими пройшов увесь цей шлях.

«Ми разом проходили строкову службу, навчалися у Британії, воювали. Їли з однієї тарілки, підтримували один одного, вчилися на власних помилках. Коли знаєш, що побратим прикриє спину, стає трохи легше», — каже він.

Одного разу під час виходу з позицій групу накрила мінометна батарея. Один із військових отримав контузію і втратив орієнтацію.

«Я йшов останнім. Почув характерний свист міни, штовхнув побратима в кювет, а сам кинувся під дерево. Вибухом мене поранило в плече. Побратим хотів одразу допомогти, але я сказав: “Рухаємось, зараз буде ще”. І справді — щойно ми відбігли, у те саме місце прилетіла ще одна міна», — пригадує Макар.

Після поранення його евакуювали до медичного пункту бригади «Азов», де витягли уламок. Потім були гуманітарний пункт, лікування та повернення до своєї частини. Після проходження військово-лікарської комісії у 2025 році військовослужбовець перевівся до 2 Шосткинського полку НГУ. Спочатку обіймав посаду стрільця-кухаря, пройшов стажування, а нині служить старшим стрільцем. Попри всі пережиті бої, найважчим для нього залишається момент виходу із позицій.

«Ти ніколи не знаєш, чи дійдеш. Одного разу нашу позицію майже повністю розбили. Був загиблий, був поранений. Завдяки прикриттю побратимів з “Азову” ми змогли винести своїх і вийти. Такі моменти не забуваються», — говорить військовий.

На запитання, що для нього означає перемога, Макар відповідає без вагань:

«Для мене перемога — це не просто день, коли закінчиться війна. Це сильна, сучасна європейська Україна, куди повернуться люди, де будуть відбудовані міста, працюватиме економіка, а права кожного, хто захищав державу, будуть справді захищені. Це час, коли українські родини знову будуть разом, діти ростимуть під мирним небом, а ми зможемо впевнено будувати своє майбутнє у власній країні. Усі ми чекаємо лише на один ранок коли настане справжня мирна тиша. Коли кожен, хто так довго чекає, нарешті зможе обійняти своїх рідних. За свій дім ми платимо занадто високу ціну. Зараз найголовніше триматися разом і підтримувати кожного, кому важко. Ми маємо вистояти, щоб пройти цей шлях до кінця і нарешті повернути спокій у свої родини».