“Маяк” жартує, що його підрозділ нищить ворога за наукою:
“Спочатку або останню, або першу. Якщо вони близько під’їжджають, то першу підбивають, щоб загальмувати колону. Так більше часу, щоб знищити ті машини, які їдуть ззаду. Або гальмується ззаду машина, щоб вони не могли втекти, просто, щоб їх “розмотати”. Починається хаос, вони наїжджають на мінні поля. Пріоритетна ціль — не танк. У танка маленький огляд, він нічого такого серйозного не нанесе. Основне, що треба знищити в колоні, це БТР, в яких сидить піхота. Танк, він неефективний, бо там три члени екіпажу, і він нічого такого не нанесе”.
Найскладніше, каже військовослужбовець, було воювати на Курському напрямку.
“Там були великі механізовані колони для штурмів, до 50 одиниць техніки. І постійні “м’ясні” штурми їхні. Вони кидали багато сил, щоб вибити нас із Курщини. Залучали корейські підрозділи, інтенсивність бойових дій була надзвичайно велика. Кожного дня — не важливо, що там з погодою — у них були штурми. У них була тактика така, що вони спочатку корейців пускали, щоб вони штурмували, а потім за корейцями їхала регулярна армія Росії. Корейці виснажували нас по БК і по військових Силах оборони, які тримали позиції. Натреновані якраз були російські підрозділи, а корейці — то таке, щоб якомога більше БК ми використали, щоб не залишилося там на вогневих позиціях снарядів до мінометів, до “саушок”. Треба його підвезти. Ніхто не тримає на позиціях КамАЗи снарядів”.
Про збитий вертоліт командир роти протитанкових ракетних комплексів розповідає з посмішкою. Каже: так вийшло.
“Ми саме наступали підрозділом, займали більш вигідні рубежі, щоб прикрити нашу піхоту. Противник не розумів, де підрозділи ЗСУ, вони залітали майже впритул до наших бойових позицій. Коли вони підлітали, я прикріпив ракету, побачив вертоліт Ка-52 і вистрілив по ньому. Попало у хвостову частину. Він задимів і залетів за посадку в сторону противника. Потім, коли провели дорозвідку з дронів, то він залетів за посадку і там вже ляпнувся”.
Про те, що його кандидатуру подали на отримання звання Героя України, Євгеній Шабло каже, не знав.
“Подзвонили з Офісу Президента, і сказали, що потрібно прибути в Київ. Поїхав, а там перед врученням — репетиція. І тут називають прізвище, ім’я по батькові, нагороджений званням Героя України, і тоді я зрозумів. Ніхто нічого не каже, бо воно не просто оце пропустити, це на державному рівні, треба зробити вагомі внески, щоб нагороду таку отримати”.
У відпустці “Маяк” не вдягає форму — каже, що за три з половиною роки наносився.
“Ми ж не вибирали наше життя. Так склалося. Війна триває. Треба дійти до завершення і, дай Боже, повернутись у мирне життя. Хоча, не знаю, може й служитиму. З такою нагородою треба розвиватись у військовій справі. Відповідальність завжди є, командир відповідає за кожного військовослужбовця, за виконання бойових завдань, за недопущення противника до своїх рубежів. І це велика відповідальність за життя військовослужбовців, тому що від твоїх рішень залежить виконання бойових завдань. Раніше воювати було легше, бо ми заїжджали прямо на передові позиції на тих самих “ельках”. Зараз, щоб зайти на вогневу позицію, машиною не під’їдеш. Треба пішки пройти кілометрів 5-6. Усе зараз у дронах, оптоволокно все розвивається, багато “ждунів” і багато дронів”.
Нині морський піхотинець, капітан Євгеній Шабло “Маяк” та його рота воює на Донецькому напрямку. Вдома на нього чекає дружина і маленька донечка. Тому, додає, знає, за кого воює.
“Вони лізуть, хочуть захопити якомога більше територій. Нам немає куди відступати. Ми ж на своїй землі, ми боронимо її. Назад шляху немає. Нам точно не можна їх допускати до захоплення держави — не буде тоді ніякого життя”.
