Бош сервис
Сервис Центр

74-летний боец из Шостки, защищавший Донецкий аэропорт: «Я встиг сказати хлопцям: «Танк. Зараз він стрілятиме”. І в цей момент пролунав вибух»

Суспільство | 19:17, 11.09.2019
 Поділитися

Поділитися в

Издание Цензор.НЕТ опубликовало интервью с шосткинцем Александром Саловым. В 2014 г. наш земляк, несмотря на возраст, пошел на фронт, был среди защитников Донецкого аэропорта…

Приводим интервью полностью.

 

Під час боїв у ДАП його було важко поранено. Пролікувавшись, Тінь вже у 2015 році перебував на блокаді Криму. А влітку 2016 року знову повернувся на передову.

Олександру Салову 74 роки. Проте цього літа він ще перебував на фронті. Кожного ранку піднімався разом з усіма. Приводив себе в порядок і починав виконувати завдання. Незалежно від місця перебування – передові позиції чи тилова база – Тінь, такий у чоловіка позивний, завжди був у перших рядах і ніколи не ховався за спини молодших.

– Попри свій далеко не юний вік, Ви перебуваєте на війні. Для чого це Вам? І як воно все розпочалося?

– Після закінчення Майдану розпочалася війна. Я пішов у свій військкомат, що у Сумській області. Там мене не прийняли, саме через вік. Тому поїхав у Київ, проситися у “Правий сектор”. Сказали, що потрібно почекати. Тому був змушений повернутися додому. Лишень у червні, заручившись підтримкою Шосткинського осередку “ПС”, отримав можливість їхати у тренувальний центр, що в Десні. Тривалий час тренувався. Потім нас перекинули на базу правосекторівців, що у Великій Михайлівці.

Там теж тренувалися, часто заступали черговими на блокпост. Оглядали машини, автобуси на виявлення підозрілих предметів чи людей. Проте дуже хотілося мені на фронт. Тому постійно просився у командування. І на початку вересня мені пощастило, попав на позиції в селище Піски. Я був бійцем резервної роти, а на крайніх позиціях були хлопці зі штурмової роти. Тому особливо не вдалося перші дні постріляти. Ми заступали на пости, тримали під контролем окремі позиції, коли гатили московські окупанти по них. Вони ховалися в одному із будинків. В ньому пізніше загинув побратим – Ленін, якого мені довелося хоронити. А в другій декаді місяця – поїхав у Донецький аеропорт.

– Як вам це вдалося? Адже про летовище мріяли багато бійців. Проте потрапили обрані.

– 11 вересня 2014 року звідти приїхав командир штурмової роти – Опер і сказав, що потрібні бажаючі в ДАП. Я вийшов першим. Більше ніхто мене не підтримав. Ще чотирьох бійців обрали по команді.

Назбиралася група з 20 чоловік. П’ятнадцять з них – це штурмова рота. Бійці ЗСУ завозили в аеропорт боєприпаси, з ними ми і поїхали. Тоді ходили такі розмови між нами, що не бажано сідати в бронемашину. Під час попадання в неї – все горітиме заживо. А з джипа чи вантажного автомобіля можна вистрибнути. Тому більшість бійців, не хотіли туди залазити. Я знову перший пішов у бронемашину. Туди сіли ті бійці, які не влізли у вантажівку.

Поряд зі мною їхав Сергій Табала (Сєвер). Ми були земляками, тому кілька хвилин поговорили про різні моменти. Він уже був до того в ДАП. Проте приїхав звідти у справах. І повертався уже з нами.

Приїхавши вночі під обстрілами, почали розвантажувати привезене. В той час кремлівські окупанти гатили по нас із мінометів. Але все обійшлося, ротація відбулася.

Наступного дня кількох нас необстріляних, перевели у двоповерхову будівлю, яка колись була логістичним центром в ДАП. Там я побачив справжню війну. Лупили танки, московити пробували наступати піхотою. Ми були біля центрального входу у новий термінал. Це був основний їхній напрямок атаки.

– На той час – це уже були ближні бої?

– Я уже чітко їх бачив. Був такий момент, коли кремлівські найманці йшли в бій відкрито, навіть не пробуючи ховатися. Більша половина з них була одягнена у різнобічну форму. Ми тоді добряче їх положили, вони довго там валялися.

Особливо нам докучали їхні снайпери, які працювали із висотного будинку, не знаю, скільки там поверхів. А з протилежного боку виїжджав танк. Вистрілить разів десять і ховається.

– Вам тоді було 69 років. Невже не приходили думки, що можете загинути?

– Під час бою, коли ми їх чимало знищили, було таке відчуття, що нам – кінець. Вони наступали з усіх боків, їх було дуже багато. А в нас уже появилися поранені. Добре, що на підмогу прийшла група бійців, інакше б не бачити нам світу Божого. Перед тим, як їхати в аеропорт, я свої документи залишив на базі. Адже всіх попередили, якщо кацапи зловлять бійця ДУК “Правий сектор” – буде люта смерть. Коли окупанти наступали, я згадав цей момент.. Але все обійшлося.

– Як складалося життя бійців в аеропорту? Було ще щось крім боїв?

– Це – передова. Де все своїм ходом. Стріляєш, спиш, ідеш їсти. Відпочиваєш і знову чимось займаєшся. Там своє життя, не подібне на інше.

Тоді обороною летовища командував Редут. Після бою всюди по сектору їхнього наступу валялися трупи московських найманців. Він дав команду, щоб тих, хто на виду – притягнути в одне місце. Адже вночі було дуже холодно. В день навпаки – пекло немилосердно. Тіла почали розкладатися і це нам заважало.

Вночі хлопці йшли, прив’язували їх за ноги і тягнули в одну купу. Це було дуже небезпечно. Адже вся ця територія прострілювалася ворогом. Їх усіх зібрали біля генератора. Через деякий час, я був біля цього місяця на другому поверсі. Займався своїми справами, коли почав виходити з кімнати, виглянув на звук розмови і обімлів. Там стояв російський танк. Мене аж затрусило. Що робити? Сотні думок билися об мою голову. Автомат? Тут нічого ним не зробиш.

Вийшов у коридор, там десь стояли боєприпаси. І серед них були протитанкові гранати. Проте зустрів бійців ЗСУ. “Тихо, тихо” , шепочучи говорили вони мені. Як виявилося, перед тим наші домовилися, що окупанти приїдуть і заберуть тіла своїх убитих. Ось таке життя у нас було насичене. Щогодини щось відбувалося.
Цей і ще один танк, наші бійці пізніше знищили в бою. Коли підбили його, звідти почали вискакувати кремлівські терористи. Один із них був молодий, інший старший, товстий такий і в комбінезоні. Цих двох наші бійці зразу положили, а третій загинув під час попадання в машину. Нам знову дали команду, що треба ці тіла притягнути на позиції. Першого вдалося принести без проблем. Другого, здорового такого, ми ледве в чотирьох змогли доставити до себе.

– У боях за ДАП гинуло чимало наших хлопців. Постійне напруження, бої. Як вам вдавалося все переносити?

– Не було часу над цим задумуватися. Надто все швидко відбувалося і навіть трагічні події надовго в пам’яті не затримувалися. Під час одного з боїв, коли все в аеропорту палало, неподалік моєї бойової позиції стояла наша бронемашина. Я вів стрільбу і ховався за стіну, щоб не влучили. Проте краєм ока бачив, як наші бійці загружають боєприпаси. Закінчивши цю роботу, вони поїхали вперед.

З іншого боку теж тривав бій. Наші бійці пішли виручати Редута, якого прижали московські танки. В цей момент, я почув вибух і побачив, як наша бронемашина – горить. Щось влучило в її в бік. Тобто стріляли від нас, з третього поверху. Я знову виглянув туди і почув крик. З машини вискочив боєць і, тримаючись за спину, що є сил, помчав до нас. Всі інші – загинули. До чого я веду. Приміщення терміналу було настільки велике, що туди проникали навіть ворожі групи. Одна з таких і ліквідувала нашу машину.

– Під час одного із боїв вас поранило. За яких обставин все сталося?

– Зранку перебував на посту. Біля мене ще були бійці ЗСУ. А через коридор розташована кімната, яка слугувала нам за госпіталь. У той момент, побачив, як виїхав танк. Він проїхав біля терміналу, розвернув дуло в наш бік. Я встиг сказати хлопцям: “Танк. Зараз він стрілятиме”. І в цей момент пролунав вибух. Мене кинуло об колону. Все тривало буквально секунди. Під час польоту відчув, як щось влучило в ногу.

Приземлився, всюди пилюка страшенна. Мені почали кричати: “Діду, ти живий”? Відповів їм, що все гаразд. Хоча поранення було достатньо серйозне. Надворі було 2 жовтня 2014 року, восьма година ранку. Поряд знаходився Кобра Іван, який наклав мені джгут. Саме він мене витягував. З ним ще перебував Ковпак, Каспер.

Бійці понесли мене в госпіталь, але його уже не було. Постріл танка все зруйнував. Командир підрозділу Опер зателефонував комусь, щоб забрати пораненого. А московський танк об’їхав нас з іншого боку і почав звідти довбати.

Чому ніхто не відповідав з наших? Де була підтримка артилерії?

– До нього було метрів 700. З чого стріляти? На “арту” надіятися не було сенсу. Пригадую випадок, коли нам сказали, що зараз працюватимуть наші пушки чи міномети. Заховалися, чекаємо. Немає нічого. Людина, яка підтримувала зв’язок з нашою артою, каже: “Зараз, зараз, почекайте, все буде”. І так кілька разів. Потім все-таки вистрілили пару раз і притихли. Московська артилерія ніколи так не працювала. Вони годинами бомбили.

– Евакуаційна машина під’їхала без проблем чи були якісь труднощі?

– Чекати довелося довго, мені двічі кололи знеболююче. Багато тампонів у рану запхали.

Потім Редут наказав занести мене в підвал. Проте Опер продовжував шукати шляхи евакуації. Адже джгут надто довго знаходився уже на мені, кінцівки німіли. Один з фельдшерів сказав: “Якщо бійця не вивезти, буде – пі..да”! Через деякий час справді під’їхала бронемашина і мене відвезли в селище Піски. Зі мною поїхав Ковпак, якого теж поранили. Там перевантажили на кузовного легковика, накрили брезентом і прорвалися у місто Покровськ. Потім були довгі місяці реабілітації. Проте навіть це не зупинило мене. І вже восени 2015 року я перебував під Кримом на блокаді.

– Що говорила ваша родина!? Не хочеться вкотре наголошувати на вік, але більшість ваших однолітків уже давно померли. А ви воюєте!

– У мене є два сини, звісно, що вони не хотіли, щоб я перебував на фронті. Старший син забрав мене з госпіталя після поранення. Але – це моє життя і моя країна. Яку треба захищати.

– Куди саме ви попали, повернувшись на фронт у 2016 році?

– Спочатку була Мар’їнка. Стояли біля моста. Позиція називалася “Промка 1”. Ми бачили конюшні, де засіли терористи, звідти вони нас обстрілювали. Зараз цих позицій уже немає. Наші війська впритул наблизилися до окупантів. Наступний рік, теж Мар’їнка. Ще через рік, під Авдіївкою. Я завжди приїжджаю на весну, літо, осінь. Поки тепло. Зимою не можу перебувати на фронті, моє тіло не витримує холоду. Цього року теж перебував влітку. Але зараз змушений покинути зону бойових дій. Потрібно деякі питання вирішити сімейні.
Теж за ці роки міг неодноразово загинути. Адже війна не вибирає по віку, вазі. Проте Бог милував.

– Молоді бійці неодноразово розказували, як ви бігали у сорокаградусну спеку. В бронежилеті, берцях. Це ваш такий стиль життя був завжди? Ви взагалі не палили і не вживали алкоголю?

– Спорт, він справді допомагає. Я й до сьогодні бігаю, хоча роблю це не часто. Не потрібно перевантажувати своє тіло. Біля мого дому є школа, там стадіон. Ось і займаюся на ньому. По двадцять кіл біжу. Після цього – підтягування. Весь сеанс у мене триває понад годину.

Я самоучка, любитель. Ніколи професійно не працював над собою. Розумів, що це потрібно. Хоча моментами любив випити алкоголю. Навіть зараз дозволяю собі трішки, на свята. Немає якогось особливу секрету у мене. Працював простим робочим, інженером. Головне – берегти себе.

Михайло Ухман, “Цензор.НЕТ”

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

Шостка.INFO в Telegram. Интересные и оперативные новости, фото, видео. Подписывайтесь на нашу страницу!

Rodont

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Нагору